Майдан: форма протесту, яка застаріла?

Майдан: форма протесту, яка застаріла?

Майдан 2013-2014 років або Революція гідності це вражаюча подія української історії, що слугувала відзеркаленням більш глобальних міжколінських змін. В Україні увійшло в обіг поняття «покоління Майдану». Та чи можна його вважати молодим поколінням? Питання.

Справа в тому, що Майдан як подія торкнувся лише частини молодих людей. Чи був хтось до нього байдужий з молодих людей в момент, коли ця подія відбувалася? Навряд чи. Але сам по собі Майдан не став саме молодіжним рухом. 

У цьому сенсі дуже показовим є дослідження, проведене Фондом «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» спільно з КМІС серед учасників Майдану в Києві в грудні, січні та на початку лютого 2014 року. Колеги виділили тоді три стадії Майдану: Майдан-мітинг (багатомільйонний марш в кінці 2013 року), Майдан-табір (стаціонарне наметове містечко напередодні початку ескалації протистояння з силовиками) і Майдан-січ (мобілізований табір, готовий до нападу в будь-який момент). У всіх трьох випадках частка осіб у віці 18-29 років не виявлялася найчисленнішою. Так, вона все одно перевищувала середньостатистичний показник по Україні. Вона коливалася в співвідношенні 38% (на «Марші мільйонів» в столиці) до 33,2% (Майдан-січ). Але цього мало, щоб вважати Майдан молодіжним протестом. Найчисельнішою все одно залишалася група осіб у віці 30-54 роки (від 49 до 56%) – таб. 1. *

18-29 30-54 55+
Майдан-мітинг 38% 49% 13%
Майдан-табір 34,1% 52% 13,9%
Майдан-Січ 33,2% 56% 10,8%

По данным Фонда «Демократические инициативы»

Іншим цікавим результатом цього ж дослідження був ціннісний портрет учасника Євромайдану. Дослідники брали за основу методику European Social Survey, спрямовану саме на вивчення цінностей. Виявилося, що учасники Майдану-мітингу від грудня 2013 року «найєвропейські в Європі». Пріоритетами для учасників протестів виявилися універсалізм і доброзичливість, самостійність і безпека. А наймалозначущими – як не дивно – особисті влада і багатство, а також конформізм і гедонізм. За своїм цінностям учасники виявилися куди ближче до жителів країн Північної Європи, ніж до своїх співвітчизників.

Майдан: пасивна більшість vs активна меншість

І нарешті, ще один факт, який ставить під сумнів припущення про те, що «покоління Майдану» це, перш за все, молоді люди. З року в рік і до Майдану, і після дослідники визначали зростаючу аполітичність української молоді. Але через те, що після тих подій таких досліджень стало набагато більше, ніж до них, дослідники часто схильні робити неправильний висновок. Про те, що в 2013-2014 роках, відбувся певний підйом активності, яка потім змінилася швидким розчаруванням. Це справедливо стосовно лише до найбільш активної частини суспільства, частка якої до кінця 2013 року непомітно перетнула критичну позначку.

Та проблема в тому, що це виявилося непоміченим соціологами, які вивчають усе суспільство в цілому. Напередодні Майдану вони пали жертвою професійного тяжіння до узагальнень. Нагадаю, що в кінці 2013 року вони фіксували рекордно низький протестний потенціал по населенню в цілому. Але для революційних змін, як відомо, досить 3-7%, за різними оцінками. Так, за даними соціологів з університету Пенсільванії, для рішучих змін в суспільстві досить, щоб їх підтримали всього лише 25% населення.

Протестний потенціал виходив напередодні Майдану від більш, ніж 25% українців. Але їх частка знижувалася, що приспала пильність соціологів. Ніякої помилки не було. Майдан – це тріумф консолідації найбільш пасіонарної частини українців. На мій погляд, це було 2 різноспрямовані процеси в одному соціумі. Коли з одного боку, знижується загальний протестний потенціал, але з іншого зростає консолідація пасіонаріїв.

Замість того, щоб пояснити це, колеги чомусь вважали за краще розписатися в безсиллі своїх методик. Тепер вони роблять нову помилку, кажучи, що після 2014 року загальне розчарування Майданом сталося переважно за рахунок молоді.

Юні прагматики

Але щоб розчаруватися, потрібно бути зачарованим. А молоде покоління України на той момент вже не перший рік показувало свою аполітичність. І те, що не люди віком 18-29 років – найбільш енергійні та ініціативні від природи – склали більшість на Майдані, це лише підтвердило.

Для наочності наведемо дані одного цікавого дослідження Центру «Нова Європа» та Фонду ім. Фрідріха Еберта спільно з компанією GfK Ukraine. У 2017 році вони провели всеукраїнське опитування «Молодь України 2017» серед молоді віком від 14 до 29 років на предмет їхнього ставлення до різних проблем. І виявилося, що 65% опитаних молодих людей не цікавляться політикою взагалі. При цьому серед респондентів від 14 до 17 таких – 55%, а серед вікової групи 25-29 років – 36%. Тобто чим молодша людина, тим нижчим є її інтерес до політики. При цьому постійно цікавиться політикою всього 13% опитаних. При цьому найбільший страх у опитаних викликають корупція (37%) і війна в країні або в світі (36%). Далі йдуть проблеми зі здоров’ям (34%) і ризик опинитися безробітним (32%).

Як показало дослідження, українська молодь вітає вектор європейського розвитку країни, але самій Європі довіряє слабо. Абсолютна більшість молоді країни в цілому (60%) вважає необхідністю вступу України в ЄС, тому що це призведе до економічного розвитку країни. Хоча на Півдні України такої думки дотримується 42% респондентів, а на Сході – всього 33%.

І зовсім несподіваним став рейтинг загальнолюдських цінностей в очах молодих українців. Перше місце у ньому посів економічний добробут – 28%, друге – права людини – 18%, третє – особиста безпека – 16%. А рівень демократії в країні виявився взагалі на останньому місці, набравши лише 7% голосів.

З цього видно, що: 1) регіональні відмінності продовжують в тому чи іншому вигляді зберігатися навіть у свідомості молодих людей; 2) молодь України набагато більше цікавлять індивідуальні проблеми – в першу чергу матеріальні. Так, як бачимо, права людини знаходяться на другому місці, і це добре співвідноситься з тим, що Марш мільйонів в столиці в грудні 2013 року було спровоковано саме темою людських прав і гідності в зв’язку з побиттям студентів. Але питання добробуту, безробіття і самореалізації, які постійно хвилюють молодих людей, показують, що серед них не так вже і помітна частка романтиків, як про те можна було б подумати. Чи не виходить так, що гірка доля студентів 30 листопада 2013 року найбільше обурила представників більш старшого покоління, ніж їхніх колег і ровесників? Не випадково в камери телеканалів в дні масових протестів на початку грудня 2013 року постійно потрапляли люди середнього віку, які вийшли, щоб «стати на захист дітей».

Новий патерналізм

Молоді люди атомізовані, зациклені на проблемах особистих і сімейних. Проблеми групові їх мало хвилюють (якщо тільки під «груповими» не розуміти «субкультурні»). І я згодний з вітчизняним колегою Іриною Бекешкіної в тому, що активізація після Майдану багато в чому явище оманливе. Дійсно зростання довіри до громадських організацій не супроводжується інтересом до створення нових, своїх громадських ініціатив. Більшість готова співчувати, багато хто навіть брати участь гривнею, але не більше. Це дійсно схоже на якийсь «новий патерналізм». Це коли хтось інший повинен вирішити мої проблеми, але не я. Якщо раніше цим «хтось» була тільки держава, то тепер ще й громадські організації. В умовах перманентної організаційної та політичної імпотенції держави.

При цьому українцям притаманне перебільшувати зусилля інших, не особливо змінюючись самим. Так, за даними все того ж Фонду Демініціатив, який очолює Бекешкіна, до 50% українців в 2015 році виявили готовність вступати в громадські ініціативи в суспільстві в цілому, але лише близько 18% – в собі. Після Майдану довіра до громадських організацій сильно зросла, але при цьому представники цих самих громадських організацій скаржаться на байдужість і пасивність широких верств населення. У зв’язку з чим змушені компенсувати цю пасивність інших в прямій участі за рахунок подвоєння своєї енергії.

Сам Майдан швидше потрібно розглядати як віху, яка розділила історію країни на «до» та «після». Об’єднуючого впливу на країну він не спричинив. Гібридна війна з Росією навпаки набагато більшою мірою сприяла об’єднанню країни. Яка саме відчувала ментальний розкол на прихильників Майдану і його супротивників (прихильників підтримуваного силами РФ Антимайдан). Серед останніх молоді, здається, було не менше, ніж серед перших. І згодом симпатії до РФ і питань інтеграції з нею знизилися, але до кінця не зникли. Супротивники Євромайдану просто маргіналізувалися, їх упередження нікуди не зникло. Багато хто продовжує симпатизувати країні-агресору, незважаючи на весь кривавий бекграунд війни з нею. Почасти це пов’язано з неперервним впливом російської пропаганди. Він зменшився, але нікуди не зник.

Де твої лідери, Майдан?

Проблема Майдану в тому, що він не породив нових молодих лідерів, які змогли б стати символом Революції Гідності. Так вийшло, що символ цього руху збірний – самі люди. Вони продемонстрували видатний талант до самоорганізації, тим самим показавши силу горизонтальних зв’язків. Але при цьому повну нездатність вибудувати зв’язки вертикальні, що допомогло б наповнити собою контр-еліту і протистояти спробам старих еліт очолити цей процес.

Експерти по-різному оцінюють цей феномен. Але в основному сходяться на думці, що це одна з фатальних особливостей української ментальності. Відповідно до неї українці взагалі не схильні визнавати будь-яку владу над собою і не довіряють тим, хто до неї прагне. Більшість українців подібно ідеологам анархізму давно вже вважають будь-яку владу аморальною за своєю природою. І молоді люди цю тезу схильні поділяти не тільки на словах, а й на ділі, ігноруючи всі можливі аспекти своєї політичної участі. І, в першу чергу, волевиявлення. Багато молоді схильні ходити на вибори всього один-два рази. Більше «сенсу немає, адже все одно від цього нічого не зміниться».

Дійсно пора говорити про антипатії до політики як такої. За даними опитувань, ¾ молодих людей абсолютно не довіряють або скоріше не довіряють яким би то не було політикам. Політика як напрямок самоактуалізації здається молоді чимось мейнстрімним, а значить і респектабельним. Схоже, що реалізацію себе в політиці багато хто з молодих людей бачить ознакою своєрідного суспільного лузерства. Саму політику – притулком для тих, хто не знайшов себе, наприклад, в бізнесі або в творчості. 65% молодих українців цілком згодні або скоріше згодні з тим, що молодь повинна отримати більше можливостей, щоб її голос лунав у політиці. Але лише 4% готові вести політичну діяльність. Справа явно не тільки в зневірі у своїх силах.

Майдан: національний чи глобальний феномен?

На мій погляд, зрозуміти причини і природу таких настроїв української молоді можна, тільки покинувши чисто феноменологічний підхід, за яким український випадок це завжди «особливий випадок».

Покоління Майдану в Україні варто вивчати в контексті теорії поколінь, запропонованої ще в 1991 році американськими дослідниками Нілом Хоувом і Вільямом Штраусом. Відповідно до неї, у представників кожного покоління існують певні ознаки. Вони обумовлені середовищем, в якій те чи інше покоління виховувалося і дорослішало. І хоча ця модель ґрунтувалася на вивченні американського і британського соціумів, на мій погляд, вона є релевантною і для України. І Майдан це лише доводить.

Якщо перенести цю теорію на людей, що стояли на Майдані, то вийде, що локомотивом протесту були представники покоління Х (народжені в 1961-1981 роках), до яких приєдналися представники покоління Y (народжені в 1982-1996 роках). Представники покоління Z (народжені в середині 2000-х) із зрозумілих причин участі в тих подіях не брали. Покоління Y автори назвали поколінням Міленіуму або «мілленіаламі». Особливістю цього покоління є прагнення жити «тут і зараз», отримуючи миттєву винагороду, неготовність довго чекати.

На думку історика Ярослава Грицака, мілленіали «все ще діти», вони не беруть участі в політиці через неприйняття старих інститутів. Але самі нові інститути створювати не поспішають. Вони взагалі ні в чому не поспішають, прагнучи надолужити втрачене в 90-х дитинство. Ними тоді ніким було займатися – батьки прагнули заробити хоч якійсь гроші тяжкою працею. Представники покоління Y не розуміють загроз своїй аполітичності, але чутливо реагують на загрозу їхнім правам і несправедливість системи. Вони не стануть з цим миритися, але, по можливості, яким завгодно способом, аби не прямою участю. Мілленіали прагнуть вийти з ієрархій, не прагнуть ставати лідерами, але й чуже лідерство не визнають. Саме тому діючі партійно-політичні структури їм, м’яко кажучи, чужі.

Мережева модель, заснована на горизонтальних зв’язках їм набагато ближче. Так чи варто і далі вважати тип самоорганізації “Майдан” українським «фетишем»?

Майданів більше не буде?

Взагалі мілленіали, які встигли відчути смак технологій і інновацій, активніше увірвалися в інформаційну еру. І відповідно до цього їх набагато більше турбують міжнародні (глобальні) проблеми. Чим далі до покоління Z, тим цей процес буде посилюватися. На передній план виходять цінності спілкування в своєму колі і сім’я, адже це найбезпечніше місце. Марно буде апелювати до їх національної (як і будь-який інший просторової) ідентичності та патріотизму. Завдяки технологіям покоління Y і Z в набагато більшому ступені, ніж Х, вважають себе громадянами світу. Саме тому молодим людям сьогодні є чужими передвиборчі гасла на бігбордах, які їх закликають підтримати «найбільш патріотичних» з кандидатів.

Україна не встигла відбутися як національна держава і повною мірою реалізувати проект національної ідентичності. І, схоже, більше вже не буде мати таких шансів на швидку еволюцію національної ідентичності, які вона отримала в 2014 році і надалі в зв’язку з війною. Незважаючи на те, що покоління Y і Z також не готові миритися з порушенням їх прав, а Помаранчева революція і Майдан 2014 надихалися саме темою захисту демократичних прав, Майдан як форма протесту – тренд, що спадає, а не росте. Придуманий як «чисто український» спосіб протесту проти беззаконня влади, він все-таки виявився «лебединою піснею» покоління Х. Його представники використали один з останніх шансів для того, щоб домогтися кращого життя своїм дітям. Шанси ці, як показав період президентства Порошенко, багато в чому виявилися втрачені. Має сенс говорити про те, що мільйони представників покоління Y виявилися дуже прозорливими в своєму абсентеїзм (ухиленні від політичної участі).

Так чи варто сподіватися на те, що ймовірність повторення Майданів по мірі дорослішання «ігреків» та «зетів» не буде знижуватися? Швидше за все, їм доведеться придумати якусь нову модель соціального протесту. Адже наскрізь корупційна і глуха до їхніх інтересів система нікуди не поділася.

Денис Под’ячев, кандидат політичних наук, керівник проектів компанії UkrSocStandart, народився в 1985 році (покоління Y) в місті Бендери (Молдова). Середню освіту здобув в Маріуполі (1991-2002 рр.). Вища освіта і аспірантура – в Харкові (2002-2010 рр.). Де продовжує жити і працювати як практикуючий дослідник, експерт в галузі соціології, політології та соціальної психології. Коло спеціальних дослідницьких інтересів: національні процеси в Україні, диспропорція сімейних ролей і її вплив на демографію.

Підготовлено для ресурсу Raam op Rusland (Нідерланди), березень 2019. Публікується повністю. Оригінал тут.


Денис Под'ячев

маркетолог, соціолог, політолог

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *